«Між життям і безсмертям» історія воїна Богдана з маленького містечка Арциз

Є розмови, які залишають слід у серці назавжди. Мала нагоду поспілкуватися з Героєм – Богданом Пельцем, що боронить Україну на Харківщині. Богдан народився і виріс в Арцизі. З перших днів повномасштабного вторгнення він не вагаючись приєднався до лав ЗСУ.  Зараз він боронить рідну Україну в складі 57 окремої мотопіхотної бригади імені кошового отамана Костя Гордієнка.  

Ми говорили про війну, про щоденну боротьбу і про мрії після перемоги, й про таке омріяне та вірне кохання...

- Як ви вирішили стати на захист України?

- Я проходив строкову службу у 2019-2020 роках і на момент початку повномасштабного вторгнення перебував в оперативному резерві першої черги. Насправді, я ще і зрозуміти не встиг, що відбувалося 24 лютого 2022 року, як мені о 9 годині ранку подзвонили з першого відділу Болградського РТЦК та СП і повідомили, що я маю з’явитися у них наступного дня о 7 годині ранку. Єдине моє запитання було: «Що з собою треба мати?», і одразу сам відповів на своє запитання: «Мильно-рильне», сухпай на добу та прибути по формі?!», мені відповіли: «Так!». Мабуть, під час першого мого запитання я вже прийняв рішення захищати свою державу, свою родину та сім'ю. Якби я сумнівався то задавав би інші питання, або взагалі нічого не питав би.

- Чи змінилося ваше бачення життя після війни?

Однозначно, так. Відбулась переоцінка цінностей. Змінились пріоритети в житті. Усвідомив наскільки людське життя цінне. А також зрозумів, що несе «рускій мір», так жити, як живе населення «оркостану», я не хочу і не хочу, щоб так жили мої діти, моя сім’я і родина.

- Я знаю, щоб під час війни ви змогли знайти ту одну єдину, яка попри страх, відстань та інші негаразди відповіла вам «Так!» на пропозицію руки та серця

Так, це дуже романтична історія -посміхаючись відповідає Богдан. - Тоді я навіть уявити не міг, що в один момент стану коханим чоловіком і люблячим батьком. Вперше ми побачились біля нашої міської адміністрації, тоді я стояв на посту. Це було десь 23-24 листопада 22 року. Я побачив і вирішив написати. Я не сподівався, що щось може з цього вийти, але якась іскра тоді між нами промайнула.

Дружина Богдана – Крістіна - також з посмішкою згадує той час.

- Він написав мені, а потім просто зник на два дні з мого життя. Але я вже тоді зрозуміла, що це моя людина. Він дуже добрий, відкритий і доброзичливий, справедливий і без усіляких цих «понтів». З того часу, як ми разом, нам доводиться багато через що проходити. Чого коштує загадати тяжкі переїзди з Німеччини до України, з дітьми хоча б для того, щоб побачитись з ним раз на рік на два тижні. Кожен день ти проживаєш у страху … У страху за його життя, за цю кляту відстань, яка не дає нам бути поряд. Але попри це ми кохаємо одне одного. Я вірю в нього і чекаю додому! - Крістіна ледве стримує сльози. Але це сльози гордості… сльози хвилювання за коханого чоловіка.

Тож повернемось до наступних питань.

- Що допомагає вам не опускати рук у найважчі моменти?

-  Я - щаслива людина. Протягом усієї служби, як би важко мені не було, мене завжди підтримувала дружина, мати, брат і ще довго можна перераховувати, скажем так, моя сім’я. Окремо хочу виділити моїх дітей, 2 хлопчика. Можна подумати, ну як дитина може підтримати, вона ще маленька, багато чого не розуміє. Проте коли дзвониш до них по відеозв’язку, і вони радіють тобі і кричать: «Тато! Тато! Я всім розповідаю, що ти нас захищаєш і вбиваєш зомбі». Як ще це можна назвати як не підтримка. Ну і звісно, мої побратими. Це ті люди, на яких можна покластись в будь-якій ситуації. Моє коло спілкування після початку повномасштабного вторгнення змінилось десь на 90%. Майже всі з ким спілкувався раніше – відсіялись, проте в мене з’явилося дуже багато побратимів, яким ти можеш довірити власне життя. Я дуже вдячний за це Богові.

- Що б ви хотіли, щоб сьогодні пам’ятали цивільні люди?

- По-перше, що б пам'ятали всіх, хто віддав своє життя і здоров'я за захист Батьківщини та за надану змогу іншим жити нормальним цивільним життям. А по-друге, що б всі ці жертви, на які йдуть захисники, не були марними, потрібно, щоб люди пам’ятали, що війна ще не закінчилась, розслаблятись рано. Що б всі допомагали як могли. Хтось хай готується до військової служби, черга дійде майже до всіх; хтось хай займається волонтерством; хтось хай винаходить нові технології; а хтось хай донатить. Всі мають працювати на сили оборони України тому, що від цього залежить і ваше життя.

- Що для вас буде першим символом довгоочікуваного миру?

- Мене хвилює майбутнє нашої нації. А майбутнє нації - це наші діти. Тому можу сказати, що першим символом довгоочікуваного миру для мене будуть радісні діти, які мають щасливе дитинство, а не лякаються сигналу повітряної тривоги та будь-якого гучного звуку, які навчаються в школах і дитсадках, а не в бомбосховищах, у яких найбільша проблема - це двійка з англійської мови або несмачна манка у їдальні.

- Яку мрію ви обов’язково здійсните після перемоги?

- На сьогодні мої мрії дуже приземлені. Єдиною і найбільшою моєю мрією є повернутися до дружини і дітей, до сім’ї, жити з ними повноцінне життя, бути поруч у найважливіші моменти, а не бачити їх 1-2 рази на рік. Вже після здійснення цієї мрії можна буде вже разом мріяти про щось інше.

 Слова Богдана залишають слід на душі, який не зітреш. Це немов нагадування про те, що свобода не падає з неба — її виборюють кров’ю й потом. Наші Герої вже пишуть майбутнє України, і завдяки їм воно точно буде!

Богдане, дякуємо за твою мужність і відданість. Бажаємо тобі міцного здоров’я, віри у перемогу та янгола-охоронця, що стоятиме біля тебе у найтяжчі миті.

Статтю підготувала «Чорна ластівка»