Цікавинки села Ташлик: як українці та молдавани створили одне з найбагатших сіл Буджака, на місці татарського поселення?
Дві години дороги з Арциза на велосипедах, і ми з подругою вже у центрі села Ташлик Арцизької ОТГ. Тут нас зустрічає Діана Чумак — наша подруга, що радісно погодилася присвятити сьогоднішній день нам, щоб відкрити цікавинки свого рідного села. На годиннику 10:30, але серпнева спека вже доводить шкіру на руках та шиї до рум’яної Буджацької скоринки. Ми крокуємо новою кольоровою бруківкою до школи, де на нас чекає мати Діани — Оксана Чумак, що викладає дітям історію та опікується музеєм. Перша частина статті присвячена власне музею, а друга — храму Архангела Михаїла та кладовищу.
О: Для наших дітей це живе місце, з яким вони взаємодіють. Я проводила тут урок по жертвах Сталінських репресій, показувала, хто був репресований з Кам’янського. (За вітринами бачимо записні книги, архівні документи та родинні фотографії репресованих ташликчан. До остаточного повернення в село совєтської влади у 1944 с. Ташлик було одним з найрозвинутіших сіл регіону — центр каменярства, великий базар, лимонадна фабрика, трактири, ресторани, різноманітні дрібні підприємства — ред.)
А: Ташлик розділено на «руський» та «молдавський» краї. Як взагалі так сталося, що українці та молдавани опинилися в одному селі в один час? («руський» — етнонім, що характеризував українців до кін. ХІХ ст., не плутати з «російський», «рускій» — ред.)
О: Ми з вами знаходимося у кам’янистій долині річки Ташлик (з тюрк. «кам’янистий» — ред). Початок ХІХ ст — час заснування нових колоній на тільки що захоплених Російською імперією землях Буджака. У 1811 році сюди в пошуках кращого життя, тікаючи від кріпацтва, приходять українці за різними даними із сучасної Кіровоградської та Херсонської областей та оселяються на Північній стороні, а з Південної сторони почало розростатися молдавське поселення з числа переселенців з Молдови — через деякий час вони зрослися в єдине село.
За свідченнями доньки Степанова Іларіона Івановича (засновник першого музею в нашому селі та перший мешканець села, що отримав вищу освіту ще за часів Російської імперії, в 1941 році репресований та висланий совєтами) його дід Марк на прізвище Урсу був переселенцем з села Плетений Ташлик на Кіровоградщині, де також займалися каменярством! Але в цілому в селі проживало більше 18 національностей, в тому числі євреїв, яких, на жаль, розстріляли в часи румунської окупації.
А: Але ж вони прийшли сюди не на голу землю, так?
Хоч ми і не маємо архівних даних, бо ногайські татари були переважно неписемні, втім, з інших джерел достовірно відомо про активне життя на цих землях цього етносу під протекторатом спочатку Кримського ханства, а потім Османської імперії. Враховуючи природні джерела води та виступаючі поклади каменю черепашника в цьому місці, ногайські (або буджацькі) татари облаштували тут щось подібне на постійні поселення. Доказ тому — сліди видобутку каменю-черепашнику в північній частині села, два татарських моста, декілька побудованих за часів татар колодязів.
Гравюра з ногайським зимівником (qışlav) в Басарабії з книги Ніколауса Кліманна про його подорож до Криму у 1768-70 рр. Більшість людей зимує в юртах, але в декого є і глиняні хати і шопи для худоби. Більшість хат загороджені – і шоб худоба не розбіглась, і щоб за стінами можна було відбиватись від нападів. Часто одна з таких хат – це була сільська мечеть.
А: У 1812 р. було підписано Бухарестський мир, за умовами якого всіх ногайців було переміщено за Дунай. Тобто, є ймовірність, що перші поселенці вже сучасного Ташлика ще мали можливість перетнутися з корінним населенням та, навіть, перейняти якісь примітивні техніки виживання в цих умовах. Хоч після них і не лишилося якихось будівель, якщо піднятися за Руську річку, ви можете побачити провалля, які на думку фахівців є похованнями, що є ознакою осілості.
Татарська амфора, знайдена на Північних околицях села Іваном Кістолом у 1990-х роках, яку він подарував історико-краєзнавчому музею. В таких буджацькі ногайці експортували зерно через порти.
А: Розкажіть про цей музей, як він з’явився?
О: Це була ініціатива доньки Іларіона Степанова, яка 1990 року написала листа до школи в якому звернулася до педагогічного колективу з проханням сприяти відкриттю музею в пам’ять про її батька. В ті роки вона жила в Білгород-Дністровському і була викладачем в медичному училищі, а сьогодні Світлані Іларіонівні вже 93 роки і вона проживає в Дортмунді. Ідею підтримав місцевий історик, Скрипник Анатолій Трифонович, який організував гурток “Юний краєзнавець” і разом з педагогами і учнями почав збирати експонати для майбутнього музею. У жовтні 1993 року музей було відкрито. В день відкриття музею, за ініціативи Скрипника А. Т., було започатковано нову традицію - святкувати День села.
Іларіон Степанов — людина непересічна, цікавився різними науками, представник педагогічної інтелігенції. Він став першим мешканцем нашого села, що отримав вищу освіту — закінчив правничий факультет Московського університету імені Шанявського. До того він навчався в Київському літературному інституті, але був звідти виключений за участь у студентських демонстраціях пов’язаних зі смертю Л. Толстого. У царські часи його засудили на умовний дворічний термін за революційні ідеї, за румунської влади постійно підозрювався у зв’язках з комуністами. В 1941 р. був репресований Сталінським режимом, а його будинок в Акермані був конфіскований! Згодом, його було реабілітовано за відсутністю складу злочину, а в 1958 році влада повернула йому будинок. Часто відвідував рідне село, і до самої смерті мріяв знову відкрити музей. Завдяки зусиллям доньки це стало можливим, і зараз ми маємо у фонді його мемуари.
А: Про кого ще з репресованих інтелігентів Ташлика важливо пам’ятати?
О: Зокрема в 1941 р. також було репресовано Миколу Паславського — першого дипломованого лікаря на селі. Його батько був священиком місцевої церкви святого Архангела Михаїла. Сам Паславський мав легковий автомобіль — Opel Kapitan, яким він їздив до своїх пацієнтів, і подарував його представникам совєтів, але це не врятувало його від ссилки в Казахстан разом з конфіскацією майна. Згодом в його будинку радянська влада відкрила школу, в якій вчилося не одне покоління ташликчан.
А: Говорячи про економіку, що стало рушієм економічного буму села в ті чи інші часи?
О: Звичайно, це каменоломні, які в ХІХ на початку ХХ ст. були майже в кожному дворі, розвиток дрібних промислів та відносно вільні ринкові відносини. Коли заселялося село — всім видавалося по 14 десятин землі. Люди починали різати камінь кустарним способом, поступово утворюючи у скалі довгі підземні лабіринти, на кшталт Одеських катакомб, топоніміка яких не досліджена досі. Зараз входи вже завалені, а раніше там інколи ставалися нещасні випадки, і діти губилися.
Що виготовляли? Виготовляли на замовлення кам’яні блоки, фігури для парканів, стовпчики для огорожі, пам’ятники, хрести, корита, наклади для колодязів, різані димарі з орнаментами, інші декоритивні елементи. Замовлення надходили з усіх навколишніх болгарських та німецьких сіл. З відходів виробництва утворювався бут — з нього потім робили паркани між городами. Камінь та людська працьовитість — була основою регіонального експорту Кам’янського. На жаль, з розвитком технічного прогресу, кустарне каменярство занепало, так як видобуток каменю був перенесений до кар’єрів на околицях Кам’янського, де використовувалася вже не людська, а машинна праця.
За часи румунської влади, в Ташлику з’явилося дуже багато дрібних підприємців, які були власниками вовночесальних фабрик, винокурень, володіли маслобійками, млинами, ремісничими майстернями і, навіть, існувала лимонадна фабрика. До колективізації люди могли пів життя збирати гроші, але купити собі та дітям ділянку землі. Городи тут у людей дуже великі — до 2 га. Я вже згадувала про відомий Ташлицький базар, що теж стимулював розвиток ринкових відносин, який відкрився у 1902 р. за ініціативою місцевого великого землевласника, Райляна Івана Микитовича, який згодом став першим тестем Іларіона Степанова. Станом на початок ХХ ст. в селі налічувалося 6 тис. мешканців! У кінці 20-х – на початку 30-х рр. інвестор Морареску почав виготовляти фірмовий газований лимонад… (повну історію газіровки в Ташлику я розкажу в окремій публікації).
Близько 20 хв ми говорили з пані Оксаною про різноманітні експонати, їхню історію та функцію. Про те, як бояри ходили по селу з дерев’яними плисками (румунською, деревʼяні пляшки для напоїв), запрошуючи на весілля. Про таємничу картину, знайдену у церкві, на якій було перелічено імена загиблих у роки Першої світової. Я не буду навмисно розміщувати текст та перекази цієї екскурсії, щоб не забирати у вас радости від живого відвідування музею в с. Ташлик. Втім, привідкриваю завісу фотографіями, звертаючи увагу на багату колекцію кераміки та неймовірної краси килим з павою.
Частина друга: храм, мальовничий цвинтар та пам’ятник полеглим у Першій світовій
О: Зараз ми стоїмо біля могили Іона Паславського — протоієрея храму Архістратига Михаїла. Його направили до нас з Павлівки, був дуже поважною інтелігентною людиною у селі, в часи Першої Світової організовував волонтерську допомогу для солдат з нашого села. Саме тому громада вирішила поховати його на території храму. Ми вже згадували одного з його синів — Миколу, який був лікарем. Третього сина — Афанасія, було вбито румунськими жандармами за вбивство румунського жандарма в часи румунської окупації.
Наш храм є пам’яткою архітектури ХІХ ст., з 2006 року громада перейшла до УПЦ Київського Патріархату, яка 2018 року стала складовою частиною новоствореної ПЦУ. Особливої уваги заслуговує старовинний паркан довкола, збудований на сухопарі з великих кам'яних блоків, якому вже близько 150 років. Камінь для будівництва храму добувався в каменоломнях місцевих жителів, які власноруч тесали і шліфували кожен блок.
Проходимо кілька десятків метрів і опиняємося на сторовинному цвинтарі. Майстри Ташлика виготовляли пам’ятники для всіх довколішніх сіл, зокрема, болгарських. Втім, саме тут можна відслідкувати все різноманіття форм хрестів, манери написання інформації про померлого. Тут хочеться побути в тиші і дослухатися до звуку вітру. Степова рослинність та недоглянутість могил створює ту саму атмосферу «місця сили» та зв’язку з пращурами, навіть якщо ви вперше в цьому селі. Це місце заслуговує на охоронний статус якщо не національного, то точно регіонального значення — громаді села варто добитися цього рішення через департамент культури.
Також громаді необхідно вкластися у відновлювальні роботи, щоб підняти впавші пам’ятники, але при цьому не зруйнувати шарму відбитків часу. Це однозначний магніт для туристів та дослідників.
О: Остання наша зупинка на сьогодні — пам’ятник полеглим меншканцям Ташлика у Першій Світовій війні. У 2021 році за моєї ініціативи та фінансової підтримки односельців була проведена реставрація. Роботи виконав вже покійний майстер Шафіков Борис Галієвич — унікальна людина, і цей пам’ятник став, по суті, останньою його роботою.
Перше та друге фото — з колекції Анатолія Чебана.
На пам’ятнику румунською мовою висічено імена загиблих. Крім того, цікава його історія: першочергово тут стояв взагалі не румунський, а російський пам’ятник (на першому фото). Він був висічений з монолітного шматка ракушняка. За румунської влади, на кошти жителів села Ташлик, було побудовано значно величніший, висотою 6 метрів пам'ятник. З двох боків пам’ятника було встановлено дві гранітні плити, на яких на румунській мові було викарбувано 56 імен загиблих ташликчан в роки Першої світової війни (1914-1918 рр.). На вершині було встановлено скульптуру орла виконану з чавуну, відлитого скульптором-художником з Арцизу - Іллєю Сарновським. У 2000-х цього орла було вкрадено невідомими особами. Ми вирішили повернути птаха, проте тепер він виконаний вже з цементу з металевим каркасом. Ось така історія народного ремонту — гарний приклад для наслідування.
Кілька годин проведених під палючим серпневим сонцем у культурних осередках Ташлика пройшли дуже насичено, хоча ми пересувалися всього в радіусі 700 метрів. Я з великим захопленням вбирав в себе від пані Оксани історію, в чомусь схожу з десятками інших колоністських поселень Буджацького степу, втім, дійсно унікальною. Дві національності, кам’яний промисел, стрімкий економічний та культурний розвиток. Цікаво, що сама пані Оксана Чумак родом із сусіднього болгарського села — Задунаївки, втім, мало хто в селі так само глибоко занурився в історію Ташлика, і, що головне, активно відстоює його майбутнє.
Це перша публікація з циклу про Ташлик, де ми ознайомилися із загальним історичним нарисом. Втім, попереду на вас чекають матеріяли про місцеве килимарство та фотоматеріяли ХХ ст, зібрані та свторені місцевим фотографом Анатолієм Чебаном. Не перемикайтеся, пишіть ваші враження, коментарі та запитання!
Артем Целіков
Спеціально для Куту Огляду