Як (не) вбити національну ідею

На тлі війни зростає й інтерес до нашої української історії. У книжках ми шукаємо не лише розповіді про минуле, а намагаємося зрозуміти теперішнє. Але часто історичні тексти виявляються надто сухими чи складними. Хочеться правдивого, але захопливого читання? Рішення – книга Ігоря Стамбола «Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка» (ТОВ «Видавництво “КЛІО”», 2024 рік). Це історичний детектив, біофікшн, а його автор – історик, письменник, дослідник біографій, та викладач Київського університету імені Бориса Грінченка, який вдало інтегрує художній стиль в історично автентичну історію.

Про акценти сюжету

Українська інтелігенція початку ХХ століття, революція, 1905 рік. Вже уявили? Період, коли український національний рух набирає обертів на тлі можливості розпаду російської імперії. Чорносотенці, радикальні монархічні сили, намагаються його придушити, знищивши основу – ідейних натхненників та лідерів. Головна героїня – Анастасія Грінченко, учасниця жіночого руху у Львові, перекладачка, публіцистка, донька Бориса та Марії Грінченків. 

Основні події відбуваються у Львові, Києві та Лубнах. Три міста – як три обличчя тієї епохи. Наддніпрянська столиця Київ як потужний центр політичного життя, Львів як відносно вільний західноукраїнський осередок, Лубни ж, чия роль в тій революції можливо й маловідома широкому загалу, навіть на фоні перших двох міст, вирізняються радикалізмом: тут зароджуються найгостріші ідеї й рухи, зокрема видання першої україномовної газети в підросійській Україні. 

Естетичне наповнення

Автор наповнює сторінки деталями епохи, проте не перевантажує датами чи термінами. Характерний художній стиль письма, динамічні діалоги (деякі навіть взяті з історичних джерел, зокрема листів) занурюють в українську реальність ХХ століття.

Цікаво, що Стамбол вибудовує психологічну характеристику персонажів також через деталі побуту. Так, упродовж роману вирізняється тема п’янства. Але не як нейтрального факту, а як маркера поведінки. Російські персонажі в романі регулярно зображені нетверезими, що посилює враження їхньої аморальності. Натомість українські герої або не п’ють узагалі, або це не є частиною їхнього способу існування. Через таке, здавалося б, побутове розрізнення, автор тонко говорить про культурну дистанцію та про різні цивілізаційні моделі. 

Українські діячі – це не просто сторінка сухої біографії в підручнику історії, а живі люди, що взаємодіють між собою. Ігор Стамбол чудово це демонструє. Зокрема в частині опису презентації словника: «Он Олена Пчілка зі своїми дочками гортають журнал, а далі стоїть адвокат Міхновський (...) – обговорюють щось із Шеметом й Антоновичем, а далі – соціаліст Винниченко…» Читаючи цю книгу, відчуваєш й себе серед лідерів українського руху. 

Я не люблю трагічні фінали. Українська література подекуди перенасичена ними. І тут автор максимально намагається закруглити гострі кути трагізму. Фінал запевняє, що боротьба українського руху триває. Попри всі втрати. 

Чого не вистачило?

Попри загальну силу тексту, емоційну насиченість й безперечно важливу роль у розвитку української літератури, кілька аспектів викликали запитання. Назва книги «Замах на Бориса Грінченка» налаштовує на очікування, що саме він – фігура, навколо якої крутиться сюжет. І справді, його присутність у творі важлива: як символ, як батько, як мовознавець і громадський діяч. Проте головна героїня – його донька Анастасія. Саме вона переживає основну сюжетну напругу, її досвід – емоційна вісь твору. 

Тож суть назви стає зрозумілою лише наприкінці книги. Сам автор наполягає: Борис Грінченко залишається головною мішенню. Саме він – ціль і символ. А Настя – вразлива точка, через яку ворог намагається вдарити. 

Загалом, книга “Під прицілом чорної сотні. Замах на Бориса Грінченка” – це те, що треба для виховання української молоді з чіткою позицією. Якби замість пушніких і достоєвських, наші домашні бібліотеки 20-30 років тому були б наповнені такими книжками, можливо, питання національної єдності було б більш очевидним. Проте зараз ми можемо це змінити.

Яку ще не очевидну тезу можна винести з книги для сучасності? Українським бути – це не градація, не можна бути «менше» чи «більше». Як і колір не може бути більш чи менш жовтим, а лише яскравішим або насиченішим. Наше завдання – додавати цьому кольору сили, а не сумніватися в його чистоті. Хвороба українців – підозрювати своїх, шукати зраду серед своїх. Але саме ворог зацікавлений у тому, щоб ми роз’єднувались. Не дамо ж йому зробити це нашою слабкістю. Знову.

Дар’я Болгова

Слідкуйте за новинами від «Кут огляду»:

✅ у facebook (та запроси друзів!)

✅ у нашому Telegram-каналі

✅  в Instagram