«До голодовки 1946-47 тато не любив мамалигу...»
Спадкова ткаля Євдокія Цуркан 1936 р.н. про те, як пережили Голод у Буджаку, совєцьку владу, колективізацію та сьогоднішню війну.
Є такий науковий метод в історії — усна історія, якою кожен з нас частково займався, коли питав людей старшого віку про ті чи інші події. Усні історики працюють шляхом проведення глибинного інтерв'ю. Головна мета — змістити фокус уваги з битв, революцій, політичних подій та архівних документів на долю живої людини, на її переживання, особистий досвід. В Буджацькому регіоні існує навіть Центр усної історії Ізмаїльського державного гуманітарного університету, який проводить дослідження за певними питаннями.
Перед вами — фрагменти одного з таких інтерв'ю, проведеного у серпні 2023 в с. Кам'янське (Ташлик) Арцизької громади. Його героїня — спадкова ткаля Євдокія Цуркан 1936 р.н., про неймовірні килими та технології якої я розповідав в своїй попередній статті — «За такий килимок мені з Америки пропонували 1000$».
ПРО ПРИЧИНИ ГОЛОДУ 1946-1947
— Різні були часи, але мені було завжди добре. Я все чекаю і вважаю, що найкращий час був — перед війною (мається на увазі, початок великої війни Росією у 2022 — ред) накращий час і найкраще життя — ось ця демократія: роби, що хочеш, займайся, чим хочеш — ось це най-найкращий час. І будь вона проклята ця війна, таке вже горе, що страшно. Я, взагалі, патріотка Кам’янки. І ніякої совєцької влади не потрібно. Під час голодовки в 47-му, коли в нас не було врожаю, а потім Совєцький союз…, зараз говорять, що «От, в совєцьком союзє! Сколько Україна постраждала через Совєцькій союз — був би не ладний цей Совєцький союз…
— Скільки людей постраждало...
— Скільки людей! Ще так, в 47-му, значить… в 47-му не було врожаю, але що вдалося зібрати — все підмітали під мітлу, забирали і вивозили в Росію. У тих, у кого було зерно, лишилися без нього. Мої батьки були настільки обачливі… значить, звели ми там кухню, так само на дві кімнати такої ж величини. І як поставили стелю — ці простір між балками не наповнили, а лише на долоню так глиною — інше лишилось пустим.
Значить, батьки, що придумали, як дізналися що забирають від мітлу, — вони ставили це зерно між цими балками. Тато знайшов якісь дощечки, потім там солому, мама помазало легко. І коли вони («яструбки» — ред) приїхали до нас забрати зерно — піднялися (залишили їм там під стріхою трішки), вони подивилися: «Ну, немає зерна, не було врожаю — немає зерна». Але ми не голодували, тому що батьки всю зиму батьки відкривали по-трошку, діставали звідти. А на млин страшно йти — це була в нас самодільна як… ришниця.. робили і кукурудзу… (робить паузу пригадує — ред)... пшеницю… потім, мама пекла якісь коржі. От тато, правда, до голодовки він не любив мамалигу, хоча це молдавська їжа, — він не любив. А після голодовки, він так казав до мами: «Анно, чи не звариш сьогодні мамалигу?» У нас були завжди і вівці, і корова, і все… Вони стосовно цього були дуже… дуже такі працьовиті середняки: і свині, і вівці 10-12, корова, два коні.
Моє дитинство пройшло важке — весь час в роботі. Мама покійна, під час війни вона, і конями, і з плугом, і з плужанкою так і справлялася — тато на війні, а вона справлялася.
— Це у вас батько в румунській чи в совєтській армії служив?
— Ну, як, звичайно, він захищав Україну — в совєтській був.
Ну, і от, в 1947 коли зерно було вивезено з села, вже почалася голодовка. Але голодовка була страшна…(на цьому епізоді Євдокія Дем’янівна почала дещо запинатися від хвилювання — ред) Вивозили — це при моїй пам’яті — вивозвили трупів, як сірників. Ставили так у вози, хто в якесь рядно, хто у якісь ганчірки… Ставили так, і бросали там, робили якісь трактором ями… і отак кидали…
— Не на цвинтарі?
— На цвинтарі! Але там разом усіх. Страшно було… Але ми не голодали.
ПРО КОЛЕКТИВІЗАЦІЮ
АЦ: — Виходить, совєцька влада сюди остаточно прийшла вже у 1944. Ваші батьки встигли попрацювати і за румунської влади, де була приватна власність і капіталізм, і за совєцької, коли прийшли колхози. Вони якось порівнювали ці дві системи у своїх розмовах? Відгукувалися, що було краще чи гірше?
Валентина Паладій (молодша сестра): — Звичайно порівнювали, якщо забрали в них коней в них! Я вже була, я пам’ятаю, як в колхозі сірого коня і…
Євдокія Цуркан: — Ну ти їх вже пам’ятаєш, як вони були там, в колхозі…
ВП: — Ну так, вже там.
ЄЦ: — А я пам’ятаю, як в нас лишався вже лише сірий кінь. І як прийшли його і забрали — мама відчинила всі двері, вікна у хаті, щоб було чути, і настільки плакала та голосила… Настільки їй було шкода того коня… Вона казала, що якщо б хтось з нас тут помер, то їй не було б так шкода, як шкода того коня. Розумієш?
АЦ: — Ви пам’ятаєте, як цього коня звали?
ВП та ЄЦ: — Нюра! Нюра звали! Як не пам’ятати…
ЄЦ: — От зараз вони плачуть всі, що немає роботи, але ж тоді теж не було роботи! А люди жили, вони чимось займалися. Мама ткала ці килими. І коли вони побралися після весілля — в обох абсолютно не було нічого, бо обидва були бідні. Потім, оце продавали взимку свої товари, і в першу чергу вони купили собі пару коней. Потім інвентар для господарства: плуг, віялки, все що треба. А землі теж мало було! Треба було брати в оренду. А тоді оренда яка була? Зараз нам дають на пай тону зерна — а твони все ділили навпіл. І ось так вони взимку займалися: мама ткала, тато з каменем, а влітку, значить, — на поле. Дуже трудящі були батьки, дуже трудящі — це передалося і нам. Нас було три доньки, я була найстарша — мені дісталося від всіх (з тихою усмішкою — ред). Але…
А вже коли я закінчила 7 класів, мені було 14 років… Вони були середняки: як тоді було, оці багаті, їх називали «кулаки» — вони (батьки — ред) не були кулаками, в них не було стільки землі. Були середняки. Але тато настільки любив цих тварин! В нього була пара коней! Я ніби зараз бачу… (примружується — ред) Один кінь чорної масті — чорний-чорний! А другий — сірого кольору. Ну таке поєднання! Тато о 12й годині йшов, і чистив їм, і годував їх — вони були як… як намальовані. І так і казали: як у Дамяна коня — в селі немає.
АЦ: — А як це молдавською казали?
ЄЦ: — (усміхнено) Кола Дамяна ашакай нус. Нюра така розумна була, дійсно, як людина… Мама, коли батько був на фронті, з плужанкою між кукурудзою коли працювала, то треба було, щоб хтось же вів цю кобилу попереду. Мама бідна ставила вожі собі на шию, тут за плужанку тримає, і Нюра сама рівненько йде…
АЦ: — Тобто, вони з болем сприймали всю цю колективізацію?
ЄЦ: — З дуже великим… Але потім вже, коли стали працювати в колхозі: зранку о 9 ранку виходять, о 5 назад приходять, вона казала: «Господи, це так добре, а я думала, що так важко буде (працювати в колхозі — ред)». Вона раніше о 5 ранку вставала: корова, вівці, приготувати їсти… Ми на молочному все дитинство росли.
Наш візит, звичайно, не обмежився розмовами про такі трагічні події. Дивіться неймовірно цікаві килимарські роботи пані Євдокії у цій статті.
Інтерв'ю було записано російською мовою, транскрибовано, з використанням сервісу Good Tape, та перекладено, з використанням сервісу DeepL. За наданий рекордер щира подяка фотографу та відеографу Володимиру Стозубу. За інформування та контакт пані Євдокії Цуркан завдячую родині Чумаків — Оксані та доньці Діані. Також дякую Валентині Паладій за згоду приїхати до Ташлика та провести інтерв'ю разом з нами.
ХОЧЕТЕ ДІЗНАТИСЯ БІЛЬШЕ ПРО ГОЛОДОМОР У НАШОМУ РЕГІОНІ?
1. Документальний фільм "АНТРОПОФАГ" (2022) відкриває "чорну скриньку", щоб ми могли почути записані голоси тих, хто пережив Голодомор 1946-1947 років болгар у регіоні Бессарабія, Україна. Історії свідчать про тяжкі наслідки насильницького голоду, якого зазнали люди, та його останню фазу - антропофагію (канібалізм). Авторка — Іона Тукусер, Главани.
2. Сюжет ЮГ-Тудей зі свідченнями мешканок села Дельжилер, Татарбунарської громади. Авторка — Наталя СЛОБОДЯНА.
Фото на заставці — Український інститут національної пам'яті.
З любов'ю до Буджацької культури та історії,
Артем Целіков