Плачемо крадькома по ночах, щоб діти не бачили: мама і донька з Кілії чекають одразу двох захисників з полону
510 - й день з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. 510-й день болю і очікування рідних і близьких полонених, які з першого дня війні потерпають від тортур у полоні росіян. І сьогоднішня історія про жительку міста Кілія Тетяну Корнієнко, яка вже 17-ий місяць поспіль, разом із донькою і двома онуками чекають повернення двох найрідніших людей, чоловіків – Геннадія Корнієнко – прикордонника з острова Зміїний і військового Національної Гвардії Степана Польщі, який потрапив у полон, виконуючи завдання в Маріуполі. Про це повідомляє «Кут Огляду».
Вперше зустрілись ми з Тетяною Корнієнко на зустрічі військових Євгена Котляренко та Олександра Компанійця, яких нещодавно вдалося повернути з полону. Вона підійшла до хлопців і сором’язливо запитала, чи можна зробити спільне фото, і додала, що вона дружина останнього полоненого з Кілії з острова Зміїний Геннадія Корнієнко . Зазначимо, що вже майже 17 місяців в полоні перебувають ще 33 захисника зі скелі у Чорному морі.
Тетяна разом з усіма раділа поверненню схудлих і виснажених після полону прикордонників і радо обіймала рідних, які нарешті дочекались коханих додому, проте, біль і сум в очах за свого рідного чоловіка не сховати… Так і домовились зустрітись на інтерв’ю, адже віримо, що це допоможе скоріше повернути рідних чоловіків до великого будинку, де є все, окрім надійних чоловічих рук.
Як розповіла Тетяна, вони з Геннадієм разом вже 28 років. Познайомилися, коли в обох за плечима були перші шлюби. Тетяна виховувала двох маленьких донечок. А познайомив молодих людей кум, який запросив Геннадія допомогти Тетяні зібрати виноград. Через рік закохані розписалися, і у шлюбі в пари народились ще дві донечки.
«Зараз маємо вже вісім онуків, тільки б жити і радіти», - зітхає Тетяна.
«Гена ніколи не розповідав про те, що вдалося пережити йому у рокі війні, спочатку в Афганістані, куди потрапив вісімнадцятирічним хлопцем за дев'ять місяців до відведення військ. Ні про АТО, де віддав 9 місяців служіння бойовим медиком. Лише переглядав старий альбом час від часу, наодинці», - розповідає Тетяна.
Рішення про повернення у військову справу пара прийняла свідомо, у 2016 році, тоді за розподілом Геннадій повернувся на службу до лав мобільної групи швидкого реагування при прикордонниках з базуванням в Ізмаїлі. Його часто відправляли у відрядження на різні напрямки. Іноді бували і на Зміїному.
«Вже 9 лютого, напередодні мого Дня народження, викликали їх на службу саме на Зміїний, але ніби й Бог підказував про небезпеку – двічі катер повертався назад у Вилкове. Лише на третій раз він разом із групою у 9 чоловік потрапив на острів. Тоді, 9 лютого 2022 року, я бачила його востаннє перед полоном», - розповідає Тетяна.
24 лютого жінка зустріла у хатніх клопотах, а про війну дізналась вже після обіду. Більше того, навіть Геннадій не казав дружині про початок обстрілів, а ще й насварив спочатку, хотів вберегти кохану від переживань.
«Вранці 24 лютого я нічого і не підозрювала. В нас приватний будинок, зранку купа справ. Донька, яка проживає з нами, залишила на мене онучку, поїхала по справах. Вона вже тоді все знала, але не казала мені... О сьомій ранку дзвонив Геннадій, вибачався, що не подзвонив звечора, був зайнятий відправкою підлеглого на берег за станом здоров’я. Сказав, що в нього все добре. Пізніше, десь о 12 подзвонив ще раз і насварив через паніку. А я ж не розуміла про що він. А то вже йому донька і зять – військовий з Маріуполя дзвонили. Лише мені нічого не казали. Увімкнула новини, аж там війна", - згадує Тетяна.
О 17.43 Геннадій подзвонив вже прощатися. Сказав, щоб берегла дітей, бо не знає, чи побачаться.
«Після цього зв'язок обірвався. Аж до 26- го лютого ми не знали, що з ним. Президент повідомив про 13-х загиблих прикордонників У доньки була істерика. Але ж я знала, що там військових більше - ті, хто постійно там служить і морських піхотинців. Сподівалися на краще, дивилися усі новини: в одній кімнаті - українські, в іншій - російські. Діти весь час у телефоні переглядали. І Вже 26-го побачили сюжети по російському телебаченню, там був і наш Геннадій. Так ми і заспокоїлися трохи, що хоча б живий», - розповідає Тетяна.
Лише через три місяці, після початку війни, Тетяні вдалося з’єднатися з командуванням і дізнатися, що в Кілії є ще родини полонених зміїновців.
«Так склалося, що за стільки років служби в мене навіть не було номерів телефону його командування, сослуживців. Згадала, що ще у 2021 році купили Гені новий телефон, а номери всі переписали у блокнот. Дивом його знайшла, подзвонила першому військовому, який потрапив на очі, він мене з'єднав з командуванням. Далі зв'язалася з іншими рідними полонених, мене додали у групу. Почали думати, як нам визволяти наших хлопів.
Довгих дев'ять місяців ми не знали, де наші хлопці. Місцезнаходження усіх полонених було встановлено, окрім десятьох, де і був мій чоловік. Лише коли звільнили одного з хлопців, він нам повідомив, що вони знаходяться у бараках Бєлгородської області разом з російськими в'язнями. Дізнались і про умови там – вони жахливі. Годують запареною кашею, інколи є тушонка, але її неможливо їсти. І хлопців постійно б'ють і знущаються, за будь-якого погляду або поведінки. Знаю, що хлопці там працюють, але мого чоловіка чомусь до роботи не допускають", - розповідає дружина полоненого.
Лише 26 квітня 2023 року, вперше, з початку повномасштабного вторгнення жінці і донці, що проживає разом і матір’ю вдалося побачити коханого батька і чоловіка.
«Завдяки допомозі Лунгу Артема (син полоненого морського піхотинця, якого теж звільнили з полону у червні 2023 року), нам вдалося зв’язатись із російським волонтером і попросити його про зв'язок із чоловіком. 26 квітня 2023 року нам зателефонували. Ми побачили Геннадія – худого, змученого і без вус, які носив довгі роки. Він лише сказав, що з ним все добре і спитав, як ми. Але ж видно, що все далеко не добре і тримається він з останніх сил. В доньки тоді була істерика…Він у мене занадто справедливий і, мабуть, за це і відносяться до нього погано…Хлопці, які повернулись з полону казали, що він завжди підтримував їх словами і спогадами про онуків.
Ще один зв'язок був через представництво Червоного Хреста, яке зателефонувало 30 травня і спитали, що б ми хотіли передати Геннадію. Я попросила привітати його з Днем народження, бо це вже другий рік він його святкує у полоні і передати, що ми його любимо і чекаємо. Листів від чоловіка я теж не отримувала, мабуть, через те, що за словами одного з тих, хто повернувся з полону, за кожне незрозуміле слово у листі хлопців били. Я теж не наважувалася написати йому», - зазначає Тетяна Корнієнко.
За словами жінки, людина, яка більше року перебуває в полоні, прирівнюється до важкохворих чи поранених. То того ж, у її чоловіка і так були проблеми зі здоров’ям.
«Під час війни в Афганістані він отримав контузію, яка через роки давала про себе знати. Окрім цього, підключились і проблеми з шлунком, а також травма руки, яку він отримав внаслідок ДТП. В нього спиці в руці - його збила машина, був складний перелом, робили операцію. Це контролювати потрібно, а там, хто ж це буде контролювати?!
Молоді повертаються у жахливому стані, а Гені вже 54 роки (він найстарший серед тих, хто залишився у полоні). Переживаємо, як він буде відновлюватися. Добре, що хоч підтримка є від рідних інших полонених», - зазначає жінка.
Після того, як стали відомі прізвища полонених з острова Зміїний, рідні об’єдналися і створили сторінки у всіх соціальних мережах, постійно їздять на всілякі зустрічі із представниками влади, ГУР, Координаційного штабу. Проводять всілякі мирні мітинги і нагадують про своїх рідних, які вже довгий час перебувають у полоні. Окрім цього створили ГО «Про тих, про кого мовчать» і продовжують боротися за скоріше повернення коханих чоловіків, батьків, хлопців.
«Ми як одна велика родина. І той момент, коли нам повідомили що обмін всіх наших рідниху травні 2022 року зірвався, нас всіх дуже об’єднав, нажаль, через спільний біль. Я дуже радію за тих, хто вже повернувся, завжди зустрічаю хлопців разом з усім містом, проте, ще 33 захисника Зміїного, серед яких і мій чоловік, ще й досі у полоні і ми будемо боротися за повернення наших рідних до кінця», - зазначає Тетяна Корнієнко.
Ще одна невимовна біль турбує жінку і її доньку, ще одна рідна людина перебуває у полоні ворога – її зять нацгвардієць Степан Польща.
"Моя онука, коли бачить хлопців у військовій формі, каже на них - тато, а ми з донькою ніколи не показуємо свій біль і сльози при дітях, лише тихенько, наодинці даємо волю почуттям.
Степан поїхав на завдання у Маріуполь у грудні 2021 року, потім, як почалась війна стояв на захисті міста, був на заводі Ілліча, не на Азовсталі. Коли ми дізналися про полон і Степана, це був ще один удар для нашої сім'ї. Так тепер і живемо з донькою і двома онуками разом, і чекаємо чоловіків.
Степану декілька разів дозволили подзвонити додому, знаємо, що початку вони були в Оленівці, потім їх перевели до Горлівки. Востаннє зателефонував на Благовіщення, 7 квітня», - розповіла Тетяна.
На завершення розмови, запитала у жінки про передчуття, коли повернеться її чоловік і зять з полону.
«Боюся навіть за це думати. Сподіваюся, що якнайскоріше. Буває так, що чогось дуже сильно чекаєш, а воно через це не відбувається. Намагаюсь відпускати ці думки. Раніше мені Гена постійно снився (і не лише мені - рідним також). А зараз перестав. Дуже хочу, щоб скоріше цей жах для нашої родини закінчився. Аби хлопці повернулися разом - це було б найбільше щастя. І нехай якомога скоріше настане мир та всі обіймуть своїх рідних», - побажала Тетяна Корнієнко.
На цих словах, немов на підтримку жінці, у вірі у скоріше повернення коханих і рідних чоловіків додому, у скорішу Перемогу нашої країни на великий прапор, який розташований у центрі міста, сів голуб, немов сповістив – ВСЕ БУДЕ ДОБРЕ!
Дочекаємось кожного полоненого українця!!!
Переможемо!!!
✅ Стань частиною спільноти « Кут Огляду» в facebook та запроси друзів!
«Кут Огляду» ближче до читача!
Все новини Бесарабії та України тут і зараз:
✅ Коротко і по суті. Підпишіться на наш Telegram-канал
✅ Підтримай нас в Instagram