Голодомор: сторінка з історії родини жительки Десантного Вилківської громади

Сьогодні в Україні згадують жертв Голодоморів. День Пам’яті мільйонів жертв, які загинули в страшних муках, а ті, які вижили в ті страшні роки, назавжди залишилися людьми з пораненою душею… Ті страшні роки назавжди викарбувані в їх пам’яті.

Мабуть, кожна українська родина має історію, схожу на ту, якою поділилася  з земляками у групі «Про Десантне» Людмила Кучеренко.  

«Такі розповіді є в кожній родині моїх земляків, які пережили невизнаний голодомор 1946-1947 року. По словам свідків в с. Десантному були дні, коли вмирало до 100 людей в день (перші вмирали діти). Люди выживали як могли, поїли котів, собак, ловили ховрахів, копали земляні горіхи, ловили рибу колючку…

Цю історію чув неодноразово від моєї тітки, жительки с.Галилешти(Десантне) Сташенко Марії Степанівни, розповідь щоразу була зі сльозами…

Рано мама встала і сказала татові:

- Степане, я вмираю. Ми з сестрою Галею лежали на печі, мама була пухла й слаба від голоду. В хаті продати вже не було що, крім швейної машинки (мама була швачка).

Тато побіг до родичів, дід Дмитро дав глечичок кисляку, а баба Христя два коржі із зметків. Я мочала корж у кисляк і маленькими кусочками клала мамі до рота. Вона помалесеньку їла. На другий день тато Степан продав швейну машинку за 10 кілограм папушої (кукурудзи), її стали молоти на жорнові і їсти. Що робити далі? Як жити?

Батько пожарив папушої, насипав братам Степану й Володі в кармани, вивів їх за село, помолився і сказав:

- Ідіть шукайте хліба.

Ми остались з сестрою Галею вдома, ставало голодніше і голодніше. Від братів не було ніяких звісток. Одного разу, коли повернулась додому, на кухні чувся гомін. Я тихенько зайшла у велику хату, на столі стояли половини буханців хліба (чорний хліб), я ухватила один хлібець і побігла на город. Коли прибігла – хліба в руках не було, але я навіть не вчулася, що я його з’їла. Повернулася, взяла ще один, з’їла його, стало легше, зайшла на кухню, побачила брата Володю. Мама радо каже: «Марусю, Володя приїхав з западної (України), хліба привіз».

Я мовчу, не кажу, що вже з’їла два куски.

Володя мене, маму, сестру Галю вирішив забрати в Западну Україну, там був хліб. Степан остався там, люди там були добрі.

Пішки, я, мама, сестра Галя, брат Володя пішли на станцію чіплятись на товарняки, щоб їхати між вагонами. Вчепилися якось. Дуже ганяла міліція, поїхали .Володя зверху, ми між вагонами. На Володю напали, хотіли забрати харчі, він дуже кричав, але допомогти ми йому не могли.

Трохи проїхали, наче все добре, але я встромила ногу між з’єднаннями поїздів, мені розчавило п’яту дуже сильно. Мама затулила мені рота, щоб мовчала, і зав’язала ногу хусткою. Нога набухла кров’ю, але змоги перев’язати не було. Потрібно було терпіти. Ми робили декілька пересадок з поїзда на поїзд, пролазили під вагонами. Вони біжать попереду, я лізу навколішки позаду. Через декілька днів ми приїхали на потрібну станцію, треба було йти пішки. Попросилися ночувати до однієї жінки, вона дала мамі шклянку йоду. Нагріли води, розмотали ногу, а рана біла-біла, навіть не воспалилася. Хіба не чудо, Боже (в цьому місці тьотя плаче). Йшли по пагорбам нагору, повзу, а з гори скочуюсь. Коли підходили до потрібного села, де хлопці були в наймах, захворіла мама. Вона лежала й вмирала посеред дороги. Знайшли лікарню в сусідньому селі, добрі люди допомогли привезти. Вийшов лікар: «Місць немає, ми не можемо її взяти, не місцева».Володя упав на коліна, цілував ноги лікарю, дуже плакав. Лікар зжалився над нами, забрали маму до лікарні, а ми під вікнами в кутку нанесли соломи і там ночували. Сестру Галю віддали в найми пасти корову. Володя ходив попід двори, просив хліба, а я сиділа під вікнами або коло мами, якщо пускали.

Слава Богу, мама виздоровіла, ми прийшли до села Огризківці (Тернопільська область) і там поселилися в людей в стодолі, потім нас пустили в хату. Мама була доброю швеєю, а тут люди жили добре, в кожній хаті була швейна машинка, але шити не могли.

Мама ходила із хати в хату і шила, перешивала. Згодом хазяїни квартири дали їх машинку і ми з мамою почали заробляти. Хлопці були в наймах по господарству. Тато був ще дома.

Одного разу мама замісила повні вагани тіста і напекла хлібів, виклала їх в дерев’яні вагани, щоб стиг. Раптом в хату постукали, зайшов тато в кожусі, стомлений. Побачивши вагани з хлібом, спитав:

- Дуньо, чий це хліб, вона зашарілась і сказала: «Мій, тобто наш хліб».

Тато подивився на хліб, на маму, на мене і заплакав. Я здивовано подивилася на маму. Тато сидів, дивився на хліб і плакав.

Тьотя замовкає і говорить: «Так страшно, таке пережили, тільки Господь дав сили перенести, тільки Він».

Повернулися вони додому через два роки.

Шумейко Марія Степанівна перейшла у вічність у 82 роки, багато її однолітків повмирали від голоду, холоду і війни. Скільки їй пішло – невідомо…….

Страждали і помирали у селах і містах Української РСР люди різних національностей — українці, росіяни, євреї, болгари, гагаузи, ін. Від штучного рукотворного голоду за неповними даними загинуло в Українській РСР понад 1 млн людей. Тоталітарною владою голод замовчувався», - поділилася авторка.

Невизнані Голодомори…

Справжня кількість жертв Голодомору 1921—1923 в УСРР залишається невідомою. За оцінкою наркома здоров'я УСРР (а вона спиралася на дані вибіркового опитування селянських господарств навесні 1922 кореспондентськими пунктами Центрального статистичного управління УСРР, яке проводилося, однак, лише в частині постраждалих від голоду південних губерній), взимку 1921—22 в УСРР загинуло 235 тис. осіб. Екстраполяція цих даних на весь масив постраждалих від голоду українських земель виводить оцінку загальних втрат на величину 300—350 тис. осіб.

За підсумками судової справи за фактом Голодомору встановлено, що кількість людських втрат від Голодомору 1932—1933 років становить 3 мільйони 941 тисяча осіб. Втрати українців у частині ненароджених, що за даними слідства СБУ становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб, судом не встановлювалися.

Про смертність від Голодомору 1946—1947 роках в УРСР офіційних даних немає. У пошуках порятунку в ті роки люди змушені були покидати рідні оселі, багато хто з них загинув за межами республіки, а тому відомості про їхню смерть не потрапили до реєстрів відділу запису актів громадянського стану (ЗАГС) УРСР. Характер демографічної статистики (передусім — відсутність перепису населення) не дає змоги виявити втрати, спричинені голодом. Експертні ж оцінки про загибель 1—2 млн осіб, очевидно, багаторазово завищені. Наявні джерела не дають змоги обґрунтувати ці цифри.

✅  Стань частью сообщества "Угол Обзора" в facebook и пригласи друзей!

"Угол обзора" ближе к читателю!        

Все новости Бессарабии и Украины здесь и сейчас:

✅  Кратко и по сути. Подписывайтесь на наш Telegram-канал

✅ Поддержи нас в Instagram